Снилося мені, ніби я у складі української делегації найвищого рівня у Вашингтоні — в якості якогось консультанта-референта-перекладача-професора поруч самого В. Ф. Перемови як перемови, всі у чорних пінжаках, В. Ф. понад усіма, як хмарочос чи «Титанік», потім бенкет, В. Ф. щось виголошує із келихом у руці, я синхронно перекладаю, дивуючись собі, як спритно у мого кволого мозку це виходе. Нас приймають у Білому домі, причому президентом є не хто попало, а сам Білл Клінтон, який пішов уже на третій термін, сивий вже, доволі огрядний такий, але видно, що президент.

Бенкет, чи пак, гульня в Білому домі продовжується всю ніч, аж до рана, причому наші розповзаються по кімнатах прямо тут, і В. Ф. кудись із першою леді (своєю, не з Гіларі) теж пішов. Гудимо, п’ємо сухеньке, Білл щось на саксі витинає, ми підспівуємо (бо це ж українська народна колискова «Summertime», або ж «Ходить сон біля вікон», тоді щось я на наукові теми виступаю, а ніч триває, сухеньке п’єцця легко, я й забув, що у мене на біле алергія.

Коли це вертається Білл (виходив, імовірно, в туалет), та й каже:

—   Панове українці, інформація цілком секретна ще, але ви всі маєте знати і бути готові: ваш президент зненацька помер. Це сталося з півгодини тому, помітили пізно, реанімувати було вже нікого.

Така тиша якась: всі продовжують жувати своє олів’є з лобстерами, а заодно і прожовують щойно почуте тихенько: «Це ж вибори знову… Янович довго не протримається… І Діма теж… І нашого підгузника — під гузно…» Така, одне слово, типова ситуація, яка трапляється, коли вождів ховають. Хто ховав, той знає, які бувають відчуття.

Я так тихенько теж сиджу, розмірковую про можливі наслідки, пика незворушна і кам’яна, ніч спливає під тихе жування думок про майбуття. За вікном стає сіро, значить, скоро світанок. Я рахую дні, і тихенька думка змійкою заповзає у мій мозок. Білл якраз закінчує спілкування з кимось із давніх знайомих за київським візитом 1995 року, і я підходжу до нього і тихесенько так питаю:

— Bill, just frankly: was that just your April joke?

— Of course yes, I wonder that nobody but you noted it is April 1 already!..

Ми обоє атеїсти. Але за вікном гатять новорічні салюти, і мені все здається, що це гатять "катюші", супроводжуючи відбуття його дивовижної, несуєтної і тихої душі у найвищі сфери Космосу, де пам'ять про нього розтане, як пара воску, у вічному світлі Геґелівського абсолютного розуму.

І наостаннє помітить на якійсь планеті, на малесенькій кульці, що зветься Земля, на порошинці, шо зветься Україною, сполохи, сполохи, сполохи, — такі подібні до "катюш"...

...Клим зібрав нас на тих самих сходинках і сказав, що йому сьогодні виповнилося вісімнадцять, і він хоче пригостити нас. Була кава, і був помаранчевий лікер, який ми розливали під столом у філіжанки з-під кави, і кожного разу ми збиралися на факультетські дні, щоб побачити його виступи, а потім на його вистави, а потім на його персональні квартирники, а потім знову на вистави, а потім, коли він поїхав назовсім з Києва, ми чекали його на гастролі додому, але він давав вистави то в Нью-Йорку, то в Манчестері, то в Боготі, то в Ризі, ми бачили його в телевізорі в сіткомі чи у трансляції вистави, де він грав Індика, але ми всі знали, що зустрінемося знову. "Мы сойдёмся, как на концерте..." - як сказала Віра Полозкова. І цей день настав, і ми зійшлися, як на концерті - всі до одного, і Клим співав нам, і показував найкращі фрагменти своїх вистав, і смішив нас, і ми пили помаранчевий лікер, і все було так класно... було б так класно, але тоненька напівпрозора поверхня монітора відокремлювала нас, уже зовсім немолодих, від нього, такого вісімнадцятирічного, у день, коли він зібрав нас, і сказав, що сьогодні виповнилося сорок днів, і показав нам кадри, де під оплески всього залу його виносять зі сцени, і знову посміхався, і знову співав, і знову смішив нас - з-за того буоку тоненької напівпрозорої, сріблястої стрічки...

29.10.2011